Я знаходжуся у кризовій кімнаті, разом з донечкою 12 років. Мене привезли сюди з лікарні. Я мала черепно-мозкову травму, у кількох місцях розсічене обличчя. Мене побив мій партнер. Більше до нього я не повернуся.

Я – сирота, виросла в інтернаті. Якось давала собі раду, собі і донечці. До пандемії я працювала у хостелі адміністраторкою, там у мене була своя кімната: там живу і там працюю. Там я познайомилася з чоловіком, у нас зав'язалися романтичні стосунки. Через карантини хостел закрили, нас із дочкою виселили. Нам не було куди йти.

Той чоловік запросив нас до себе жити. Вибору особливо не було. Тоді з'ясувалося, що він зловживає наркотиками. Він часто піднімав на мене руку. Я часто викликала поліцію. Одного разу у відділок поліції побігла моя дочка – просила врятувати маму. Нам не було куди йти і ми залишалися… Я працювала продавчинею у супермаркеті у відділі кулінарії – орендувати житло самостійно не вистачало зарплатні.

Останній раз він побив мене дуже сильно – я отримала черепно-мозкову травму. На обличчя накладали три шви. Я втратила роботу, бо з таким обличчям я вже не можу обслуговувати людей… З лікарні мені не було куди їхати і я потрапила у кризову кімнату.

В мене немає документів – він усі десь викрав і подів. Я подала заяву на виготовлення нового паспорта. У мене немає банківської карточки. Телефон я віддала в ломбард. Потрібні кошти бодай на перший час і будь-який вживаний телефон.

‍