The project is run by the NGO Centre “Women’s Perspectives” with the support of Open Society Foundation
Ми втекли з Маріуполя, в кінці квітня. Я моїх двоє дітей і сусідський хлопчик. Його батьки загинули. Я чекаю на його родичів, які виїхали до війни. І на свого чоловіка, який в окупації. Ми в селі на Донеччині.
Вся моя сім'я – з Донецька. У 2019-ому році ми переїхали в Маріуполь – жити більше під окупацією не могли. Там залишилися старенькі батьки, так нам було спокійніше, що не так далеко. Два місяці великої війни ми провели в Маріуполі – ховалися по підвалах. На вулиці до багаття у дворі виходив тільки мій чоловік, ми з дітьми – ні. З кінця березня під моєю опікою стало вже троє дітей…
В кінці березня ми були в нашому будинку – моя сім'я на нижніх поверхах. Напевно то був авіаудар – знесло три верхніх поверхи, почалася пожежа. Мій чоловік побіг наверх і знайшов там живим тільки сусідського хлопчика – однокласника нашого сина. Їм обом по 9 років. Батьки загинули на місці, тато накрив собою малого. У нього були легкі осколкові поранення, на щастя, у мене були ліки, бинти.
До кінця квітня ми не могли втекти з того пекла, а потім якось вдалося. Виїжджали трьома машинами – за кермом були старенькі дідусі, наші сусіди. Вони брали жінок та дітей. Чоловіків не пропускали. Мій чоловік досі там, в Маріуполі. Зрідка пише з різних незрозумілих номерів «Я живий». І все.
Наші старенькі сусіди мали родину у селі неподалік Дружківки. Ми всі приїхали сюди. Живемо всі тут місяць. Хлопчик-сирота з нами. Ми знайшли його родичів – вони в Німеччині, обіцяли приїхати. В нього жодних документів. Найближче велике місто до нас – Краматорськ. Там небезпечно. І ЦНАПи теж не працюють. Ми ніде не стали на облік. Бо не знаємо куди рухатися і що далі робити. Годують нас люди, які прийняли до себе в дім. Годують із домашнього господарства. Та й всі селяни співчувають, допомагають. Вони знають трагедію хлопчика.
Я чекаю поки приїде родина хлопчика. Я не кажу йому про загибель батьків – не можу. Я чекаю, що мій чоловік якось вирветься із Маріуполя та приїде за нами. І тоді ми зможемо кудись поїхати, стати на облік, десь осісти, спробувати почати нове життя. А поки я навіть з дому майже не виходжу – так всього боюся.
We escaped from Mariupol at the end of April. Me, my two children and the boy next door. His parents died. I am waiting for his relatives and on her husband, who is in occupation. We are in a village in Donetsk region.
My family is from Donetsk. In 2019 we moved to Mariupol since we could not live under occupation anymore. My elderly parents stayed there - at least we weren’t far away from them. Two months of the larger war we spent in Mariupol, hiding in the basements. My husband went outside to the fire, but me and the two children stayed inside. Since the end of March I was caring for three children already…
At the end of March my family stayed in our apartment on the ground floor. There was probably an airstrike from above since three upper floors were destroyed and the fire started. My husband run up there and found only a boy alive, classmate of our son. They are both 9 years old. The boy’s parents died right there, his father sheltered the child with his body. The boy had minor shrapnel wounds. Luckily, I had some medicine and bandages.
Until the end of March, we could not run away from that hell but then somehow we managed. We were leaving with three cars - elderly men, our neighbours were driving. Only women and children were let to go, not men. My husband is still there, in Mariupol. Every once in a while he texts me from unknown numbers, saying ‘I’m alive’. And that’s it.
Our elderly parents had a family in a village near Druzhkivka. We all arrived here and have been living here for a month. The orphaned boy is with us. We have found his relatives, they are in Germany, promised to come for him. The boy has no documents. The closest city to us is Kramatorsk where it’s dangerous. The Administrative Services Centres aren’t open either. We weren’t able to register anywhere, we don’t know where to go and what to do next. People who hosted us provide us with food from their garden. The other villagers also sympathyse with us and try to help. They know about the tragedy the orphaned boy went through.
I’m waiting for the boy’s family to come here. I don’t talk to him about the death of his parents - I simply can’t. I’m also waiting for my husband to flee Mariupol somehow and come for us. Then we’ll be able to move somewhere, get registered, stay in there and try to start a new life. But until then I barely even leave the house - I’m so afraid of everything.
Проект "Жінка для жінки" потребує щомісяця 20 тисяч гривень для оплати консультацій юристок та психологінь для жінок, які опинилися в складних життєвих умовах. Підтримати проект можна пожертвою громадській організації "Центр "Жіночі перспективи"
* В разі нереалізації проєкту або при наявності залишків, кошти будуть направлені на статутну діяльність організації.Надаючи допомогу проєкту, ви даєте згоду на це, а також на те, що сума пожертвування не підлягає поверненню.
The project “Woman for woman” needs funds to cover legal and psychological consultations for women in difficult life circumstances. You can support the project by donating a comfortable amount of money to the Centre “Women’s Perspectives”