Наше місто на півдні Запорізької області окупували 3 березня. У нас були сильні бої. Відчайдушний опір чинила наша тероборона. Чоловік, батько нашої 8-річної донечки, пішов у тероборону в перший день війни. Він сказав: «хто, як не я, захищатиме наше місто?» 6 березня він загинув. Йому було 37 років. Він працював водієм. Його застрелив снайпер. Друзі відвезли його тіло на кладовище уночі, самі викопали могилу, самі поховали. Все вночі і таємно. Інакше ховати тероборонівця було небезпечно.

Впродовж кількох днів весь його підрозділ загинув. Зрештою рашисти вбили всіх, хто чинив опір у місті. І ми потрапили в жорстку окупацію. Окупанти тримали нас у постійному страху, грабували магазини, банки, робили на вулицях, що хотіли. Ми – молоді жінки – ховалися по підвалах, бо боялися зґвалтування. Ховали у підвалах і дітей. Місяць не було електрики. Хліб пекли самостійно, хто міг топити пічку дровами. Хто не міг – ходив за хлібом до тих, хто пік.Військові дії навколо нашого містечка не вщухали два місяці. Обстріли йшли постійно – вороги стріляли з нашого міста, щось прилітало у відповідь, щось збивали і сипалися уламки. На початку травня було якесь затишшя і я змогла зловити інтернет та знайти можливість виїзду. Один старший чоловік ризикнув виїхати своїм авто і запропонував 4 місця у себе, безкоштовно. Два місця забронювали чоловік та жінка, ще два ми з донечкою. Моїм батькам уже місця не залишилося.

Ми їхали до Запоріжжя 11 годин, у мирний час ця дорога тривала б дві години. Десятки блокпостів, перевірки-фільтрації. На кожному дивилися наші телефони, також роздягали чоловіків, дивилися чи нема татуювань. На кожному блокпості ми казали, що їдемо всього лиш у наступне містечко, а не в Запоріжжя. І таки нам вдалося втекти з окупації. Довідку про смерть я зробила аж у Запоріжжі. На жодну компенсацію від держави я не подавала документи, бо ми не родина загиблого військового.Згодом ми переїхали у Полтаву, тут ніби спокійніше, далі від фронту. Живемо у знайомих. Я шукаю роботу, коли знайду, постараємося жити окремо.

В рідному місті у нас залишилася квартира і все те, чим я заробляла на життя – кондитерське обладнання. Я пекла торти та тістечка на замовлення, у мене була професійна пічка вдома, і міксер, і лопатки, посуд. Звісно, нічого з того ми не забрали. Треба починати життя з нуля…