Я сама родом із Луганської області. Проживала у селі Айдар-Миколаївка. Там ми познайомилися із моїм цивільним чоловіком. Він був військовим, приїхав туди на ротацію, служив у інженерній бригаді. У нас почалися хороші стосунки, вони тривали 8 місяців. Він був родом із міста Дубно Рівненської області. Там була і його військова частина.

За кілька днів допочатку великої війни він забрав мене у Дубно. Він сказав, що залишатися мені вдома небезпечно. Тим паче у мене на руках була тоді дворічна донечка. Це моя донька, це не наша спільна дитина, але він її любив. Ми з донькою почали проживати у квартирі чоловіка у Дубно. Потім почалася велика війна і він пішов на фронт. Він загинув у травні 2022 року у Харківській області неподалік Балаклії. Йому було 31. Його тіло привезли у рідне місто і тут поховали.

Я ходила у його  військову частину, носила потрібні документи. Там мені сказали, що я ніякої компенсації не отримаю – одружитися ми не встигли, наші стосунки тривали менше року, а для визнання цивільного шлюбу треба не менше трьох років і свідки. Його матір була проти, щоб ми залишалися у його квартирі. Ми переїхали у гуртожиток для переселенців у місті Дубно. Я вчуся дистанційно у своєму Луганському університеті імені Тараса Шевченка. Університет переїхав у Миргород. Я буду вчителькою математики, коли завершу навчання. Я планую знайти роботу у місцевій школі. Всі мої родичі залишилися на окупованій території – мама, сестра, брат і тітка. Я не маю з ними зв’язку.