Ми – звичайна українська сім'я з містечка Попасна, що на Донеччині. Чоловік – залізничник, ремонтував залізничні колії. Мама – з інвалідністю, у неї немає ноги. Четверо дітей: син 4 рочки, дочка 8 рочків, хлопчик 10 рочків та найстарша дочка уже майже 18 років, студентка Луганського університету, вчиться на соціальну працівницю. У нас була трикімнатна квартира, яку ми придбали самі, і будиночок, який лишився нам у спадок від бабусі.

Але зараз у нас уже немає нічого…Знаєте, ми ж звикли до пострілів і вибухів, ми жили біля лінії розмежування з 2014-ого. Одного разу у 2015-ому ми вже виїжджали на певний час, потім вернулися додому. 24 лютого 2022-ого ми ще вірили: а раптом це ненадовго, а раптом переживемо. Втім вже у перші дні почалися такі обстріли, що не було і 15 хвилин затишшя. Не стало води, електрики, опалення, всі вікна у квартирі були вибиті.

Ми тиждень просиділи у підвалі. Я вибігала на вулицю, щоб зловити інтернет і знайти перевізника. 6 березня я знайшла перевізника, який вивіз нас за досить велику суму – віддали майже все, що мали. Вивіз мене і чотирьох дітей. Спершу я добралися до Бахмуту, потім до Дніпра. Нас поселили у гуртожиток.

В середині березня було пряме попадання в нашу квартиру, завалився майже весь будинок. Мої мама та чоловік вижили, бо були у підвалі. Тоді вони перебралися в сусідній підвал. Ще певний час вони не могли виїхати. Я вже була певна, що не побачу їх живими. В кінці березня їх чудом вивезли волонтери, безкоштовно.Тепер ми всі разом мешкаємо у Дніпрі. Користуватися пільговим житлом уже не можемо – і так велике спасибі дніпрянам за все. Вже орендуємо житло, але наразі ще не стали на ноги. Мама потребує догляду як ще одна дитина. Тому я не можу йти на роботу. Чоловік перебивається підробітками – щось на будові підмайстром, щось на ринку вантажником.

Роботи за професією , на жаль, нема. Жахливо також, що ми втратили все – виїжджаючи під обстрілами, ми змогли взяти лишень мінімум одягу. Все решта поховане в руїнах.