Я народилася у бідній сім'ї. Завжди у нас були й є проблеми з грішми.

На жаль, з дитинства я чула вдома лише крики. Я навіть колись не вірила, що можна в сім'ї розмовляти спокійно. Мій батько завжди кричить. Зараз я дивуюся своїй мамі – як вона з ним живе. Він п'є, і кричить – звинувачуючи маму, мене, усіх в усьому. Недавно я сказала своєму татові, що він як дятел – кричить і довбає в одну точку мені в мозок… В мене там вже, напевно, дірка.

Я завжди забороняла собі злитися на батьків. Дуже боялася просити гроші – бо боялася отримати відмову і звинувачення, що я їм "тягар".

Недавно я з подругою зустріла її маму на вулиці, ми порозмовляли і мама дала подрузі 100 гривень і сказала "Купиш собі в універі кави, чи ще щось". І мене "порвало": я відчула, що мені ніколи в житті не давали коштів "просто так" – на каву чи якийсь одяг, який я б змогла сама собі купити.

Ще у старших класах школи я почала підробляти: роздавала флаєри, щось рекламувала. Мама вимагала, щоб я давала кошти на комунальні та щось купувала "в хату".

В вересні мені діагностували епілепсію. Я вчуся зараз справлятися з припадками та жити з цією хворобою. Я мала приховані вдома гроші "заначку на чорний день", але коли повернулася з лікарні, виявила, що мама знайшла і забрала ці кошти. Вона сказала, що не поверне їх, хоча мені були потрібні гроші на МРТ та на перебування в лікарні.

Першу "порцію" необхідних ліків мені купила мама. Зараз, коли я кажу, що ліки закінчуються, вона роздратовано говорить: "Нащо тобі пити стільки тої хімії? Не треба витрачати на то гроші".

Я не можу зараз працювати, бо ніхто не розуміє скільки зусиль мені йде на те, щоб опанувати те подразнення, яке спричиняє на мене шум, багато людей чи навіть просто сонячне світло. Я намагаюся вчитися, щоб закінчити університет.

‍