Мої батьки померли, коли мені було 19 років. Відтоді я залишилися сама. Ні братів, ні сестер не мала. А в 40 років я народила хлопчика, тоді в мене знову з'явилася сім'я.

Дитину я виховую сама. Коли завагітніла, то чоловік поїхав на заробітки, але на зв'язок з нами більше не вийшов. Якщо чесно, я потім собі думала, що з ним все ясно було з самого початку. Але в мене тепер є дитина і це для мене дуже важливо.

Я працюю на заводі монтеркою комплектуючих до машин. Працювала до восьмого місяця вагітності. Колеги жартували, що народжу прямо там. Повернулася я до роботи, коли сину було 2,5 місяці. Працюю по змінах. Інакше б просто не вижила. Співробіники коли бачать мене з візочком, то сміються, що це «наш», заводський.

Я знімаю квартиру з іншими людьми. В одній кімнаті я з сином, в іншій подружня пара (їм за 50), вони теж працюють по змінах. Син має няню, одну знайому 70-річну бабусю, вона з ним гуляє. Не без грошей, звісно. У мене є ще одна пара друзів, які бездітні, вони теж інколи беруть сина, поки я на роботі. Я їм дуже вдячна за цю підтримку!

Сину у квітні виповнився рік. В співробітниці, яка їздить з села, я купую домашнє молоко двічі на тиждень. Бо малий любить наніч випити теплого молочка чи каші. Інколи вночі прокидається, то теж любить молочко взяти в пляшечці. А взагалі він їсть вже і мої супи. Одяг теж у нас є. На продукти не жаліюся, вважаю, що поки п'ю чай з цукром, то все добре.

Ми з ним даємо собі раду. Зараз виникла складна ситуація і я соромлюся позити гроші в знайомих людей перед Великоднем, бо знаю, щом на зараз усім треба гроші. Але наша бабуся-няня просить заплатити їй наперед 800 гривень, а в мене справді немає і я боюся її втратити, бо просто не зможу їздити на завод.

Якщо комусь потрібні дитячі речі до року, то я з радістю перешлю, все чисте, акуратно складене.

‍