Ми межуємо з Білоруссю, над нами літали літаки на Житомир і Київ…

У мене двоє дітей, чоловік з інвалідністю та свекруха-пенсіонерка. Чоловік майже незрячий, ми живемо на пенсію мами чоловіка, весь час потрібні кошти на ліки. Мешкаємо у приватному будиночку в Коростені. Війна застала нас вдома – це були літаки і ракети. У нашому місті сильно обстріляли житловий квартал Ковельський масив. Також від ворожих обстрілів постраждав наш парк, залізничне депо, молокозавод. Як ви бачите, я перераховую цивільні об'єкти… Із військових влучили у військову частину. Поруч біля нас село Веселівка – пів села зруйновано. Фізично окупанти до нас не зайшли – наші захисники їх не пустили. Всі руйнації – то все авіація.

Ми з сім'єю тиждень сиділи в погребі. Були постійні сирени. Ввечері і вночі бабахкало. Якось ми вибралися до банкомату і не дійшли, щось гупнуло неподалік і ми кинулися назад у погреб. 5 березня наш мер оголосив про евакуаційні потяги до Львова. Вже 6 березня ми на них сіли і рушили на Західну Україну. Такі потяги вивозили людей десь три тижні.

Спершу ми були трохи у Львові, там перетнулися з представницею «Жіночих перспектив», вона волонтерила на кухні, багато нам допомогла. Потім ми переїхали в менше містечко на Львівщині – Старий Самбір. Тут ми живемо у школі, великою громадою. Люди тут такі хороші, мені бракує слів вдячності. Чудово прийняли, постелили, годують. З початку квітня пішла нова хвиля переселенців – зі Сходу України, бо там уже жити зовсім не можна… Я допомагаю функціонувати нашій комуні: прибираю, готую, зустрічаю.

Ми не плануємо з родиною виїжджати за кордон. Житомирську область звільнили від окупантів і скоро ми повернемося додому. Зараз місцева влада повідомляє, що іде розмінування територій, щоб люди ще певний час не поверталися додому. Ми залишимося на Львівщині до Великодня, а потім повернемося додому. Маємо надію, що наш дім вцілів.

‍