Оксана, 29 років

Ми вчилися з моїм чоловіком на одному факультеті. Коли одружувалися, була вже вагітною. Народила дівчинку. Чоловік сказав: "Чого тобі йти на роботу? Я - чоловік, мені легше зробити кар'єру, а ти будеш дбати про нас з дитиною."

Поки дитині виповнилося 3 роки, я не заїкалася про роботу. Чоловік працював на комп'ютерній фірмі, почав добре заробляти. Після 3 років я вирішила шукати роботу. Чоловік дуже запротестував: "Дитина мала. Хто про нього подбає краще, ніж мама?" І я дбала. Гроші були. До 6 років була з дитиною. Дитина пішла у приватну школу – весь день в школі. Він все оплачував.

Через деякий час зрозуміла, що дуже хочу працювати. Почалися скандали: "Якщо ти підеш на роботу – я піду від вас!". Поки я ні слова не казала про роботу, в нас була "ідеальна сім'я". Але як тільки я щось говорила, відразу отримувала звинувачення: "Ти – погана мама!", "Ти не хочеш дбати про дім!", "Чого тобі ще бракує?".

Я була ізольованою, відчувала себе самотньою, не розуміла як дальше жити, була повністю залежною від нього… Він почав простягати руки. Я нікому не розповідала, бо соромилася. Та й хто повірить? Хата – повна чаша, назовні ми – ідеальна сім'я.

Я почала ходити на психотерапію, бо почалася депресія. Кілька місяців "розбиралася з собою". Коли знову заговорила про роботу, він перестав давати гроші на психотерапію. Але я наполягла і сказала, що більше так не можу.

Він при дитині побив мене, зібрав речі та пішов від нас.

Стало важче і легше водночас. З однієї сторони я почала вислуховувати від усіх родичів і знайомих про те, "яка я дурна", а з іншої – знову сама стала розпоряджатися своїм життям.

Він забирав дитину і щоразу після повернення, донька мінялася. Вона часто говорила мені: "Мама, а чого ти не хочеш, щоб тато з нами жив?", "Мама, ти брешеш і завжди брехала" і т.п. Одного разу він забрав доньку на 2 години і не привозив 3 дні. Я дзвонила, просила… Він сказав: "Якщо будеш дзвонити – я взагалі не віддам дитину!". Я зрозуміла, що далі може бути складніше. Після того, як він повернув дитину я виїхала з донькою в інше місто, подала на розлучення та аліменти.

Зараз фінансово складно. Карантин, чуже місто, я шукаю роботу. Перед нами ще важкі часи судових розглядів. Але я зараз добре розумію, що хочу бути вільна.

Якби я раніше не зважала на те, що "це не інтелігентно скаржитися на чоловіка", що "дитина має мати тата за будь-яких умов", що "соромно говорити про те, що в сім'ї щось не так", - то зараз було б значно легше. Нема ніяких доказів зараз про насильство, мені не вірять мої близькі, проти мене кілька дорогих адвокатів. Але я знаю, що я спробую!

Три жінки — кожна допомагає в міру своїх сил

Жінка, самотня мама, котра всиновила хлопчика, йому зараз вже 4 роки, прочитала оголошення в facebook та подарувала візочок, одяг та іграшки, з котрих виріс її хлопчик.

Ще допомагає одна дівчина, котра працює в іноземній компанії, і щомісяця дає - 3-5 тисяч на оплату орендованої квартири. Ми дружимо - вона часом приходить нас відвідати, погуляти з дитиною.

Також дуже допомагає моя напарниця. Я вийшла на роботу, коли дитині було 3 місяці. І моя напарниця залишається з моєю дитиною, коли я на роботі. Зараз складно, особливо, коли дитині щось не те - зубки лізуть, щось болить. Але я знаю, що ми викарабкаємося! Дякую вам, добрі жінки!!!